Школярі – це маленькі громадяни нашої держави. І саме їм доведеться розвивати її, будувати її і своє майбутнє, брати активну участь у суспільному житті. І в цьому процесі велике значення має досконалість володіння мовою. Адже саме через мову, через правильно, чітко і змістовно викладену думку можна судити про загальний розвиток людини. Саме за допомогою мови передаються набуті знання, досягнення, плани на майбутнє і т.д. Отже, завданням школи є – прищепити учням власне бачення світу, навчити їх мислити, відчувати, усвідомлено і зв’язно викладати свої думки та враження в усній і письмовій формі. Тому роботу з розвитку зв’язного мовлення слід розпочинати з перших днів дитини в школі, тобто з першого класу. Навіть під час адаптаційного періоду вчу дітей зв’язно висловлювати свої думки, розповідати про зображене на малюнку, чи виконувати різні ролі під час рольових ігор, де у формі гри в дитини розвивається діалогічне мовлення.

 

 Що казати, восени радісно людині!
та вминає кавуни,
ця куштує дині.
Мова мамина палка
лине з відучора:
— З’їв би, синку, огірка,
спробуй помідора.
Голос тата чую теж у кімнатній тиші:
— Що ж ти яблуко жуєш,
грушку не скінчивши?
З’їв сливок я рівно сім,
персик в роті тане…
Доки я усе не з’їм,
зима не настане!
(Віталій Березінський)

Школа - велика дитяча країна!
В ній відкривається білий наш світ.
Тут піщнає себе кожна дитина,
І відправляється звідси в політ.

Вперед! До нових звершень, другокласники!

Першачки École Ukrainienne de Paris (fondatrice Oléna Mistal) долучилися до зворушливого флешмобу «Голуб миру» з нагоди Міжнародного дня миру. «Попри відстань ми єдині з Україною у наших мріях про добробут і злагоду для своєї країни та свого народу. І в École Ukrainienne de Paris ми привчаємо учнів бути учасниками подій на рідній землі»

Свято першого дзвоника в 

École Ukrainienne de Paris, fondatrice Oléna Mistal

В очах малих дітей цікавість і тривога.

Повсюди море сонечка й тепла.

Найкраща в світі чарівна дорога

Сьогодні вас до школи привела.

Ідіть сміливо! Це дорога в казку.

Я вас туди за руку поведу.

І подарую вам любов, тепло і ласку,

На всі питання відповідь знайду,

Навчу всього, що для життя потрібно,

Відкрию дивовижний світ для вас.

Учитись дітям просто необхідно.

Прошу ласкаво в школу, в перший клас!

Гут Анастасія -переможниця  

 районного етапу учнівської та студенської творчості 

"Об'єднаймося ж, брати мої"

ДУХОВНІ СВЯТИНІ РІДНОГО КРАЮ

Робота на тему:

" Пам'ять про нього вічна"

                                                                      Дорогу до храму кожен проходить сам.

                                                                       Навіть кривий інвалід,

                                                                       Навіть сліпий атеїст,

                                                                       Коли приходить пора,

                                                                       Сам знаходить дорогу до храму.

                                                                                                 А. Вихрущ

      Літопис моєї родини – як історія рідної України. Адже серед моїх предків є і воїни УПА, й ті, хто відчув жахи сибірських концтаборів, і переселенці з польських земель, і воїни,що загинули у Другій світовій, а їхні безіменні могили десь у невідомій Європі. Є й жорстоко закатовані страшним комуністичним режимом. 

      На стіні дідусевої кімнати у моєму домі висить портрет священика. Цей же образ написаний на стіні моєї церкви. Хто ж він, священик Антон Ричаківський? Адже його прізвище збігається з дівочим прізвищем моєї бабусі. І чому бабуся, коли з’являються якісь клопоти, молитовно просить у о.Антона захисту і підтримки?

     Отець Антон Ричаківський народився 1903 року в селі Заболотівка  в родині Івана та Олени Ричаківських. Був найстаршим серед шести дітей в сім’ї. Початкову освіту здобув у сільській школі. Потім навчався у Чортківській гімназії. Родина Ричаківських була глибоко віруючою, тому молодий Антон, не вагаючись, вступив у греко-католицьку семінарію. Семінарія в Станіславі була під орудою Григорія Хомишина, то й не дивно, що молодий семінарист веде активну просвітницьку роботу серед молоді, бере активну участь у популяризації українського мистецтва, на рівні з усіма грає вистави релігійного змісту, одночасно виконуючи священичу місію. Майбутній священик мав покликання до сану від Бога і тим даром служив людям, віддав сили і свій Божий дар рідному народові. Отець Антон обрав монаше життя і життя мученика за віру. Він був священиком у кількох селах, але найдовше у Хмелевій Заліщицького району, де його пам’ятають і понині.

     Найтрагічніша сторінка його життя почалася з приходом радянської влади в наш край. Через переслідування отець повернувся з Хмелевої до рідної хати. І коли його запросили священиком в село Угринь, він, незважаючи на просьби матері, рідних братів, на дуже страшні й небезпечні часи, коли вже вся передова галицька інтелігенція нищилась, сиділа у в’язницях, таки пішов відправляти служби у це село. І знову – бесіди з молоддю після маївок, активна діяльність у церкві. На застереження обізнаних людей бути обачним, відповів: «Вмерти мученицькою смертю – не кожному дано. Нехай діється воля Божа».

     І ось війна. Червень 1941 року. Енкаведисти нищили все на своєму шляху, залишаючи після себе забиті замордованими трупами тюрми, підвали, вбиваючи й невинних людей – свідків їхніх злочинів.

     Майже одночасно, коли у Чортківській тюрмі знищувався цвіт української нації, в селі Угринь почалося полювання на священика Антона. Його знайшли і повели дорогою догори, неначе Ісуса на Голгофу. А через кілька днів, якраз перед святом Івана Хрестителя, тіло отця знайшли в полі. Яка це була страшна картина: жорстоко змордоване тіло лежало в житі неподалік дороги. З нього безжально знімали шкіру, вирізали на тілі хрести. І тільки безмежні жовті  поля хвилювалися, шепотіли, даючи свідчення про ті страшні події.

    Отець Антон Ричаківський належить до великої плеяди мучеників за віру. Зараз у Ватикані активно йде процес канонізації, і вся наша родина щиро молиться про закінчення цього процесу.

     Я ще маленька, напевно, одна з наймолодших у нашій великій родині. Але у моєму сердечку стільки болю, стільки страждання через скалічену долю не тільки моєї Батьківщини, а й мого славного роду. Та я вірю, що ці жертви не даремні. Україна відродиться! Віра воскресне! Народ мій – вічний!